Історія

A pócsi Istenszülő

Повч і грекокатолики

Село Повч вперше згадується в письмових джерелах 13-го століття. На центр середньовічного поселення вказує колись оточена кладовищем римо-католицька церква, яка добре зберегла свій готичний стиль, незважаючи на численні перебудови. Не так давно в стінах церкви були знайдені отвори первісних вікон та добре видимі фрески на північній стіні неви.
Грекокатоликів у Повчі вперше згадують 1666-му році, коли вони хотіли зайняти цю церкву, що з часів реформації знаходилась в користуванні протестантів-кальвіністів, які її в той час успішно відстояли. Та минуло одне століття і кальвіністи повернули її вірникам - римокатоликам.
Імовірно, ще на протязі 17-го століття місцеві землевласники поселили сюди сім’ї русинів "грецької" віри зі схилів Карпат, які вже в наступному столітті становили більшість населення Повчі. Достовірно невідомо, коли вони збудували свою деревяну церкву, як і не відомі нам її форма та розміри. Все ж, за зразком дерев’яних церков тих часів (наприклад, побудована в 1676 р. церква с.Мандок - сканзен м.Сентендре), в наш час на території монастиря оо. Василіан було збудовано дерев’яну церкву, яка покликана дати нам уяву про те, якою ж була та невелика церква, в якій започаткувався ряд чудових подій, прославивших маленький Повч.

Перше сльозіння

4-го листопада 1696 року під час Святої Літургії місцевий селянин Мігай Еврі (Eöry Mihály) звернув увагу, що з очей Ікони Богородиці рясно льються сльози. Вістка про надзвичайну подію за короткий час облетіла не тільки село, а й всю околицю. Чудова подія, з невеликими перервами, продовжувалась до 8-го грудня 1696 року. Цього дня, в чисельному супроводі чиновників та військових з Нодькалло, для того, щоб переконатися в достовірності чуда, особисто прибув кошицький комендант, командувач цісарськими військами Північної Угорщини генерал Йоганн Андреас фон Корбеллі (J. A. von Corbelli). В листі від 1-го січня 1697-го року він детально описує, що в чисельній присутності католиків та некатоликів зняв Ікону та детально її обстежив. Не знайшовши ніяких слідів обману, вважає чудо достовірним. Згідно записів того часу, в останній день сльозіння бут такий холод, що в келихах замерзало вино й вода, проте сльози Божої Матері Марії текли безперестанно. Заслухати свідків для офіційного вивчення подій егерський римокатолицький єпископ Дьордь Фенешші (Fenessy György) наказав егерському каноніку Йожефу Чете (Csethe József), саболчському архідиякону та токайському вікарію Андрашу Дaмяну (Dámján András). Слухання свідків проводилось на місці подій з 26-го грудня 1696-го року на протязі декількох днів. Серед заслуханих тридцяти шести свідків чотирнадцять були місцевими жителями, в тому числі й дворянами-протестантами. Інші свідки були переважно німецькі вояки з гарнізону, розташованого в Надькалло. Факт сльозіння стверджували всі заслухані. Поряд з цим, більшість свідків стверджувала, що пiдкладену хустинку, на яку падали сльози з Ікони, один вояк забрав з собою. Достовірність протоколу була затверджена в Кошицях 2-го січня 1698-го року егерським пребостом і обраним аншарським єпископом Андрашом Петтешем (Pettes András).
(Вказані документи зберігаються в Університетській Бібліотеці в Будапешті).

Восьмим свідком був 45-ти річний староста Ласло Чігрі (Csigri László). Із його свідчень з’ясувалося, що 21 рік тому, тобто в 1675-му році саме він за шість угоpських форінтів замовив написання Ікони у Іштвана Пoппа (Papp István), молодшого брата Даніеля Пoппа (Papp Dániel), місцевого пароха. Що саме спонукало його замовити Ікону, чи давав обітницю чи просто так вирішив, однозначно не зізнався. Однак, ця сума здалася його батькові великою і під його тиском Ласло Чігрі за Ікону не розрахувався та не взяв образ. Проте, коли через два тижні Ласло Чігрі важко захворів, управитель школи нагадав йому про дану обітницю, дотримавшись котрої той незабаром одужав.
Пізніше обітницьку Ікону придбав Лирінц Гурта (Hurta Lőrinc), який і подарував її парафії.
Ікона розміром 50х70 см написана темперою на кленовій дошці. Зображена Божа Мати правою рукою вказує на Сина Божого, що сидить у неї на лівій руці. Син Божий правицею благословляє, а в лівій руці тримає червону квітку, що нагадує троянду чи лілею.
Квітка в руці Марії чи Ісуса відома в мистецтві однаково і Сходу, і Заходу з часів середньовіччя. У візантійській іконографії таке зображення імовірно надихане чудовими поетичними образами гімнy Акатистос, де Марія названа "Нев’янучою Квіткою". Вбрання Марії зеленого кольору, накидка ж, згідно традиції, багряного кольору, яку на чолі та на плечі прикрашають символізуючі вічну цнотливість зірки. Марію також прикрашає намисто в два ряди, що рідко можно бачити на іконах. У Сина Божого прикраса в руці пояснюється очевидним впливом західного мистецтва, а можливо, вказує і на те, що іконописець був знайомий зі звичаями вірників прикрашати ікони. Не можна не звернути увагу на значення хреста на шиї Сина Божого, що символізує майбутнє страждання Ісуса. Німбу Богородиці та Сина Божого а також рамі самої Ікони надано рельєфного оздоблення. Над правим плечем Марії грецьке скорочення "Божа Мати" а над плечем Сина скорочений варіант грецького "Ісус Христос". В верхніх кутках Ікони зображені лиця ангелів, а внизу руською мовою написано що ікона дарована рабом божим на прощення гріхів. Таке зображення Богородиці з Ісусом-дитям належить до одного з найдревнішого іконотипу - "Одигітрія". Перша відома згідно святих традицій Ікона-Одигітрія була написана Святим Лукою Евангелістом.
Сльозоточива Ікона недовго залишалась в Повчі. Вже 1-го березня 1697-го року її перевезли до римо-католицької церкви більш значимого міста Калло. Вістка про чудову подію швидко долетіла і до віденського двору. Цісар і король Угорщини Леопольд І на прохання імператриці Елеонори та відомого оратора часів турецьких війн монаха- капуцина Марка Авіанського розпорядився перевезти Ікону до цісарської столиці. Супроводжуюча Ікону процесія, вирушивши з Нодькалло, прямувала через Токай до Кошиць. На цьому шляху, в Барці (що поблизу Кошиць) на замовлення отців-єзуїтів були виконані дві копії первісної Ікони. Очевидно, саме вони знаходяться в соборі Святої Єлизавети в Кошицях та в церкві сусіднього села Кішфолу.
Ікона прибула у Відень 4-го липня 1697-го року, проходячи шлях через Пешт, Буду та Дьор. На цьому шляху Образ Божої Матері повсюди зустрічали з великою шаною та повагою. У Відні Ікону в супроводі хресних ходів заносили до прикрашених квітами церков та соборів. На протязі двох місяців святкувань на честь приходу Ікони з участю великого числа вірників було проведено 33 хресних ходи, 103 святкові літургії та прочитано 126 проповідей. Між тим, християнські війська герцога Євгена Савойського готувалися до битви з турками під Зентою, в якій 11-го вересня 1697-го року, незважаючи на чисельну перевагу мусульман, здобули блискучу перемогу. Християнські народи Європи поділяли переконання цісарського двору і усього Відню, що цій великій перемозі вони завдячують заступництву Повчанської Богородиці. Імператриця Елеонора оздобила Ікону дорогоцінностями та по чудовій алегорії лорентинської літанії назвала "Rosa Mystica", імовірно, через квітку в руці Сина Божого. Чудотворну Ікону помістили над головним вівтарем собора Святого Стефана. Тільки після другої світової війни її перемістили на готичний вівтар, який в мармуровому балдахіні стоїть в південній боковій наві, і де про постійну живу повагу вірників свідчать завжди запалені свічки.
У Відні були виконані чисельні копії Ікони, що розійшлися по містам Імперії, німецьких, італійських земель та Швейцаріі. Відомість Ікони надалі зростала з розповсюдженням великої кількості гравюр святих образчиків. В 1699-му році егерський єпископ замовив одну копію, яку помістив в одній з каплиць собору в Егері. В 19-му столітті ця Ікона отримала належне їй достойне місце в новозбудованому егерському соборі. Тут також знаходиться і та хустинка, що ввібрала в себе сльози Божої Матері першого сльозіння.
Повч не міг заспокоїтись, що залишився без Чудотворної Ікони. Князь Ференц Раковці ІІ (II.Rákóczi Ferenc) назвав це однією з кривд, спричинених угорській нації. Первісна Ікона так ніколи і не повернулася до Повчі.
У 1698-му році в Буді з великими почестями зустрічали копію Чудотворної Ікони, що нібито прямувала до Повчі. Проте, очевидно й ця Ікона не дійшла до Повчі, бо егерський єпископ Іштван Телекешші (Telekessy István) в одному з листів, датованим січнем 1715-го року пише, що вісім років тому, тобто в1707-му році відправив з Відню до Повчі одну копію, про яку зауважив, що вона в селі не має великої поваги,тому й планує перемістити її до більш значимого міста Калло. Смерть єпископа перешкодила новому перевезенню Ікони, а події, що сталися незабаром, кардинально змінили ставлення мешканців села до Ікони.

Друге сльозіння

1-го серпня 1715-го року, в четвер, під час ранкової Служби Божої, яку проводив молодий парох Мігай Попп (Papp Mihály), дяк Янош Молнар (Molnár János) звернув увагу на Образ Богородиці та став першим свідком надзвичайної події - сльозіння Ікони. Про чудо насамперед повідомили проживаючого в Нодькалло вікарія Геннадіуса Дьордя Бізанці (Bizánczy Gennadius György). Чудо сльозіння повторилося і наступного дня та 5-го серпня, що за старим календарем 25 липня, тобто в день Святої Анни. Серед свідків, крім місцевих жителів, були вояки нодькалловського гарнізону, цісарський Верховний Комісар Пауль Зісс (Paul Siess) та мер Нодькалло. На протязі наступних днів канонік Янош Кішш (Kiss János) по дорученню егерського єпископа провів провів офіційне розслідування подій, заслухавши спочатку одинадцять, а згодом ще сім свідків, серед яких були і протестанти. Протоколи розслідування, до яких додали написані русинською мовою свідчення місцевого пароха та дяка, закрили 25-го серпня 1715-го рокy. Ці документи знаходяться в архіві архієпископа егерського. Достовірність другого сльозіння Ікони Божої Матері епископ Габор Антал Ердовді (Erdődy Gábor Antal) визнав в офіційному листі до вікарія Г.Д.Бізанці від 19-говересня 1715-го року, в якому оголосив Повч святинею Діви Марії. Поселення ж удостоїлося права взяти назву Марія Повч.

Третє сльозіння

Третє сльозіння Чудотворної Ікони почалось 3-го грудня 1905-го року, за старим календарем 25-го листопада, тобто в день Введення до Храму Діви Марії. Монах отець Келемен П.Гавриш (P.Gávris Kelemen), стражник Святої Ікони саме проводив по Храму паломників. Відкривши вогнестійке віконце Ікони монах звернув увагу, що лик Богородиці темніший, ніж зазвичай, білок правого ока червонуватого кольору і з нього вздовж по лику тече сльоза, що закінчується великою краплиною. Монах зібрав сльози хустинкою рожевого кольору, котру й тепер можна бачити в рамці під Іконо Сльозіння продовжувалося безперервно до 19-го грудня, а потім знов у два останні дні грудня, всього 18 днів. Уряд Мукачівської Єпархії, за участю церковних та світських осіб, провів офіційне вивчення подій, протокол якого було згодом опубліковано. Преса того часу приділяла велику увагу маріяповчанським подіям. Розповідь одного з очевидців чуда сльозіння зберiгає записана пізніше аудіо-плівка.